Світлій пам’яті Тараса Шевченка присвячується…
Навесні, коли тануть сніги
І на рясті заграє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.
Вірним, благородним супутником на дорогах століть став для українців і для всіх братніх народів Тарас Шевченко – гордість і слава нації.
Шевченко – це українець, рівних якому наша земля не мала, і не відомо, чи матиме в майбутньому.
Доля Тараса і доля України - невіддільні. Шевченко жив Україною, за неї страждав, для неї гартував свою волю, для її пробудження і визволення писав свої неопалимі безсмертні пророчі послання, утверджуючи віковічне прагнення до волі.
На початку березня кожного року в нашій школі проходить Тиждень, присвячений великому сину українського народу – Т.Г.Шевченку, його великому творчому шляху та неоціненному доробку.
Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова Шевченка. Його поезія – це вогонь, що запалює душу людини.
Вшановуючи Кобзаря, вклоняємося до землі за безсмертне слово, за леліяння рідної мови, за віру, за надію, що над Україною ще зійде світанкова щаслива зоря волі й добробуту, зоря свободи і розквіту.
Пошли нам, Боже, Шевченкового полум’яного духу, мудрості, віри в щасливе майбуття рідної України.
Літературна вітальня
"Я кохав так ніжно їх…"
(сторінки особистого життя Т.Г.Шевченка)
Вчитель:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о ра е пробудил.
(Т.Г.Шевченко Княжні Репніній на пам’ять 9-го листопада 1843 р.)
Іноді вік проживеш, а так і не дізнаєшся, чому з простих людей можна писати портрети, а з осіб обтяжених славою, - тільки ікони з сяючим німбом? Сотні архівів вивчено, сотні сторінок списано аби зобразити незліченних красунь, якими захоплювався Пушкін, жодної недослідженої зірки на любовному небосхилі Й.В.Гете не залишилося. Усіх знайдено, названо, вивчено.
Ведучий 1: А як же із захопленнями нашого українського поета Т.Г.Шевченка? Адже, крім того, що він був геніальною особистістю, щедро наділеною українською природою даром співця, поета й художника, він був просто людиною, якій ніщо людське не було чужим. Так чому ми забуваємо, що кохання для поета є наймогутнішим і найсвітлішим стимулом до життя і найяскравішим вираженням і проявом внутрішнього єства людини? Який поет може жити без кохання, що надихає творця на горіння?
Ведучий 2: 1843 – 1847 роки були найліпшими в житті Шевченка. Саме в цей період український поет пережив своє єдине взаємне кохання. Кохав Шевченко і раніше і потім. Та більш пізня любов уже мала в собі домішок здорового розрахунку про переваги сім’ї, шлюбу, сімейного затишку. Шевченко не любив говорити на інтимні теми, не любив сторонніх пускати до свого внутрішнього світу, бо був наївно сором’язливим і вміло оберігав свої почуття. Навіть від своїх друзів і знайомих.
Ведучий 3: Першим сильним почуттям Шевченка була рання, майже дитяча прихильність молодого Тараса до дівчинки-кріпачки Оксани Коваленко, на три роки старшої від нього. Із віршів поета ми дізнаємося, як вони ще дітьми "в купочці росли, собі любились”, як батьки хотіли їх "одружить”, коли вони підростуть. В 1841 році Шевченко присвячує її "Мар’яну-чорницю”, а перебуваючи в засланні у фортеці, в 47-му році знову двічі згадує про неї і 1850 року пише вірш "Не молилася за мене”, де є такі слова: "А я так мало, небагато Благав у Бога. Тільки хату, Одну хатиночку в гаю. Та дві тополі біля неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку…” На запитання Шевченка про подальшу долю Оксани брат поета повідав про страшне горе його подружки, повідомивши, що вона стала покриткою "… помандрувала ота Оксаночка в поход за москалями та й пропала… 3 байстрям вернулась, острижена”.
Вірш "Маленькій Мар’яні”
Ведучий 1: Наступним коханням поета була молодесенька польська швачка Ядвіга Пусиковська. З нею Шевченко познайомився у Вільно, в будинку П.В.Енгельгарда, де він перебував як слуга – "козачок”. Саме їй Шевченко завдячував знанням польської мови. Про неї поет згадує в своєму "Дневнике” у запису від 5.09.57 року: "Во сне видел церковь св. Анны в Вильно, в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Пусиковськую”.
Ведучий 2: Третє – найтриваліше відоме захоплення Шевченка належить до років навчання поета в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, коли сторонній учень Академії закохався у 15-ти річну натурщицю, німочку за походженням, Амалію Іванівну Клодберг, наречену Івана Максимовича Сошенка, того самісінького Сошенка, який перший звернув увагу на художні здібності молодого чоловіка, що білої ночі змальовував у Літньому саду скульптури. У цей час Шевченко проживав на квартирі Сошенка. Амалія (Маша, Наташа) вважалась нареченою Сошенка. І цю наречену Шевченко "відбив у друга”. Сошенко запропонував Шевченкові піти з його квартири. Однак Амалія покинула нареченого й почала відвідувати Шевченка в його новому житлі. Вона продовжувала відвідувати його і після повернення поета з десятилітнього заслання. Згодом Сошенко простив "зраду друга” і поновив з ним дружні стосунки.
Ведучий 3: У кінці травня 1843 року здійснилася довгождана мрія поета про відвідання Батьківщині. Село Мосіївка і Березові Рудники Шевченко запам’ятав на довгі роки і, навіть перебуваючи в засланні, прохав друзів своїх повідомити йому за долю деяких знайомих. Тут він познайомився з дружиною полковника у відставці, володарем частини маєтку Закревського Платона Олексійовича, Ганною Іванівною Закревською, в яку палко закохався. Мабуть, це було єдине палке взаємне кохання поета. Вона була на 21 рік молодша за свого розповнілого чоловіка і, певне, не знала щастя в сімейному житті.
Перебуваючи у засланні Шевченко присвятив "Г.З.” (Ганні Закревській) свого вірша "Немає гірше як в неволі”, що в нім щиросердно відгукується за неї, називаючи "доброю і молодою”, "єдиним святом”.
З ім’ям пов’язано й інший вірш Шевченка: "Якби ми зустрілись знову”, в якому він оспівує її чорно блакитні очі, гнучкий стан і просить її усміхнутись, хоча б на віддалі. Теплі спогади за неї Шевченко проніс через усю решту життя. Вірш "Якби ми зустрілися знову”.
Ведучий 4: Подорожуючи по Україні Т.Г.Шевченко разом з Олександром Капністом прибув до Яготина у маєток князя М.Г.Рєпіна, - батька Варвари Миколаївни Рєпіної, яка зіграла помітну роль в долі Шевченка. Палко покохавши поета, вона бачила в Мойсівці та Березових Рудах місце де він кохав, де знаходилась інша жінка. У своїй всепоглинаючій пристрасті княжна завжди бажала бути зайнята Шевченком, тобто робити щось або для нього, або пов’язане з ним. Коли він лежав хворий у флігелі, вона в’язала йому шарф, коли він поїхав, вона взялася писати "Повість”, і в цій повісті, на жаль, незакінченій, залишила найдокладніший літопис усього того, що відбувалося в Яготині.
Княжна щиро бажала добра своєму коханому, прагнула зробити для нього щось добре. Дізнавшись про злидні родичів Шевченка, вона, спільно з іншими філантропами і філантропками, мала намір за допомогою підписного листа зібрати необхідну суму для викупу їх з кріпацтва. Одного разу Варвара Миколаївна в присутності Глафіри Псіол і своєї молодшої сестри Тетяни мовила до Шевченка: "Ви вмієте розмовляти з янголами, розкажіть же нам, що Вони Вам кажуть?” Шевченко відразу приніс чорнильницю і в присутності всіх написав:
"Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать.
И дар Господний, – вдохновенье
– Должно слезами поливать.
Для вас приятно это слово…
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрий гений осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил”.
Вчитель: Княжна ревнувала Шевченка до інших жінок. Вона писала: "Я, потай і не усвідомлюючи того, почувала ревнощі через перевагу, що її він виказував Глафірі. Моя радість, можливо, надто добра, смуток почав ставати недобрим”. Варвара Миколаївна у своїх записах зізнається, що вона хотіла б "завжди бачити його великим, я хотіла б, щоб він був незмінно святий і осяйний, щоб він розповсюджував істину силою своєю і хотіла б, щоб це зробилося через мене”. Захоплення княжни ставало дедалі помітнішим для домашніх, тим більше, що вона й не старалася його приховати.
Страждання княжни від нерозділеного кохання до Шевченка ставали дедалі нестерпніші й пекучіші і Капніст вирішив повезти Шевченка з Яготина. Для того, щоб нагальний від’їзд Шевченка не здавався дивним навколишнім, Капніст, порадившись із княжною, вирішив, що через кілька днів Шевченкові необхідно повернутися до Яготина для завершення розпочатих ним художніх робіт.
Тижнів через два він повернувся і з 1 по 10 січня 1844 року працював над овальним портретом дітей брата княжни Василя – маленьких Варвари і Василька. Це були останні дні мешкання поета в Яготині. У день від’їзду, 10 січня 1844 року, княжна зі сльозами кинулася Шевченкові на шию, перехрестила його лоб, і він вибіг із кімнати. Ще цілий місяць Шевченко перебував у цих місцях, та до Яготина вже не приїжджав. Княжна часто дивилася на автопортрет поета, подарований їй милим автором, і сумувала за оригіналом. Після від’їзду їхні стосунки не припинились, вони постійно листувалися. Усе своє життя вона не могла забути чарів милої їй людини, зберегла пам’ять за нього й завжди допомагала, чим могла.
Так у другій половині 1846 року в університеті Св.Володимира у Києві з’явилася вакансія вчителя малювання. Четвертим кандидатом на вивільнену посаду був Т.Г.Шевченко. Усі претенденти на єдину вакансію були гідні цієї посади, і ще невідомо, як вирішилося б питання, якби не втручання Варвари Миколаївни. Рєпніна попросила свою матір Варвару Олексіївну Рєпніну-Волконську, родичку Уварова (міністр народної освіти) замовити словечко про Тараса Григоровича, що й було зроблено. 21 лютого 1847 року в листі за №1697 на і’мя попечителя Київського навчального округу Уваров розпоряджається призначити на цю посаду Шевченка. Але Тарас Григорович так і не був призначений викладачем малювання, завадив його арешт.
18 лютого 1848 року Рєпніна робить відчайдушний крок – звертається до свого родича Орлова, шефа жандармів і головного начальника III відділу з наполегливим проханням полегшити тяжке становище Шевченка в засланні. При обшуку Тараса Григоровича було виявлено листи Рєпніної, за що отримала сурове застереження. Орлов рекомендував Рєпніній на майбутнє менше втручатися в справи Малоросії, бо інакше вона сама буде причиною неприємних для нього наслідків. Переставши одержувати листи від Рєпніної, Шевченко, підозрюючи щось негаразд, також перестав листуватися з нею, та не міг забути ніжної дружби її і безкорисливої участі в ньому.
Ведуча 5: Звільнення і заслання знову пробуджує в Шевченкові потребу в сім’ї та шлюбові. Він постарів і хворий, змучений цингою, вигляд у нього ніяк не "женихівський”. Проте застрявши по дорозі до Петербурга в Нижньому Новгороді на п’ять місяців, закохався у п’ятнадцятилітню актрису Катерину Піунову і освідчується їй незважаючи на 28 років різниці у віці. До Піунової вабили Тараса Григоровича і її кров кріпачки (онука кріпосної актриси). Шевченко прив’язався до всієї її рідні, носив їй книги, читав з нею Пушкіна, Гете. Та коли поет написав їй про своє кохання та бажання одружитися, актриса почала уникати його, а потім дала згоду вийти заміж за іншого. Стосунки були розірвані так рішуче, що коли вони випадково зустрілись на вулиці, Шевченко навіть їй не вклонився.
Ведуча 6: Думки про те, щоб придбати садибу і нарешті одружитися не залишають Тараса Григоровича. І він просить свого заможного свояка Варфоломія Шевченка знайти і купити для нього садибу. Поет сватається до наймички Варфоломія Христі, але та відмовляє. Їй страшно іти за пана, та ще й за старого. І тепер Шевченко шукає собі наречену через молоду дружину Максимовича, Марію Василівну, з якою познайомився у Москві в березні 1858 року. У своєму "Дневнике” від 18 березня Шевченко залишив такий запис:” Вскоре явилась она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего – это чистый, нетронутый тип моей землячки, она проиграла для нас на фортепиано несколько наших песен так чисто, как ниодна великая артистка играть не умеет”.
Ведуча 7: І останній портрет, з яким хотів поєднати свою долю поет була Ликера Іванівна Полусмак. У 1859 р. в Карташевських з’явилася гарненька з великими чорними очима дівчина-кріпачка Ликера. Привезли її з Чернігівщини, було їй 19 років. Батьків своїх не пам’ятала. Пані Карташевська наряджала Ликеру в український одяг, а на літературних вечорах дівчина прислужувала іменитим письменникам за столом. От тоді вона і впала в очі Тарасові Григоровичу. Тарас Григорович освідчився їй у коханні. Про свій намір одружитися він написав своєму братові Варфоломію, говорячи, що панночки знайомі кричать ґвалт, щоб він не одружувався, що вона йому не пара. Але Тарас Григорович каже: "чому ж не пара: ми обоє селянські діти, у нас спільне коріння (обоє українці). Але в цей час дружина Куліша (Ганна Барвінок) почала говорити поетові, що він вибрав собі погану наречену ( а Ликера в цей час жила у Кулішів). Між Ганною та Ликерою почастішали суперечки, і Тарас Григорович змушений був перевезти наречену до своїх приятелів Іванових. Мадам Іванова найшла для Ликери вчителя, який не встояв перед красою дівчини. Чи було що між ними, чи ні – ніхто не знає. Але Шевченкові доповіли так, як хотіли і він відмовився від нареченої. А дівчині Ганна Барвінок казала, що Тарас Григорович пияка. Ликера вийшла заміж через деякий час за перукаря Яковлева і жила у Царському селі. Майже кожного дня ходила до могили Тараса Григоровича, а люди казали "Он Шевченчиха йде”.
Ведучий 8: Серед усіх жінок, котрі зустрічалися на життєвому шляху Шевченка, щиро й безкорисливо, віддано і самовіддано любили його. Варвара Миколаївна Рєпніна, мабуть, лише одна-однісінька, як ніхто інший, розуміла духовний світ Шевченка, наслухала голос його серця і всіляко прагнула допомогти йому, хоча не завжди знала, як це правильніше зробити. Почуваючи себе самотньою, вона знаходила в поезії Шевченка щось рідне і близьке, що торкалося її серця і душі. Їй здавалося, що Шевченко у своїх віршах співає про неї, про її самотність, муки, переживання. У його віршах вона відчувала свій сум, свою невдоволеність життям, свою печаль. Рєпніна та Шевченко зустрілися востаннє в березні 1858 року.
Приїхавши до Москви 11 березня, Шевченко захворів. Незважаючи на заборону двох лікарів, 17 березня 1858 року Тарас Григорович потай відвідав В.М.Рєпніну. Важко було впізнати в Шевченкові життєрадісного, дотепного і фізично міцного Тараса, якого вона так віддано кохала.
Вчитель: Тарас Григорович народився 9 березня, а восьмого ми святкуємо жіночий день, якось це пов’язане. Він так бажав щастя, так бажав мати сім’ю, так бажав зустріти жінку, яка б була поруч з ним, але не судилося. І стоять ці два дні поруч 8 і 9 березня, завжди поруч і завжди кожен сам по собі.
Вірш "Лілея” Однією з найбільших заслуг Шевченка перед людством є возвеличенням матері. Поеми "Катерина”, "Наймичка”, "Марія” – це найповніша історія материнського щастя і материнського горя.
Шевченківські героїні – сильні індивідуальності, обдаровані зовнішньою красою, справжні аристократки духу, дарма, що всі вони походять з найнижчих соціальних верств. Шевченко зробив для української літератури те, що Пушкін для російської, Гете – для німецької, Шекспір – для англійської, Данте – італійської.
Шевченко підніс українське письменство до рівня загальнолюдських ідеалів, здобув одне з найбільших прав України на міжнародну повагу. В цьому праві немає жодного образливого слова для інших націй. Воно все, від початку до кінця, написане любов’ю до всіх народів, до всіх людей на землі.
