Літературні угрупування

         Українські літературні об’єднання та угруповання : рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. С.В.Мазур. – Суми, 2007. – 16 с. –  (Для тих, хто бажає знати більше ; вип. 4).

Шановні користувачі!

         Пропонуємо Вашій увазі  рекомендаційні матеріали на допомогу шкільній програмі “Для тих, хто бажає знати більше”. Четвертий випуск посібника присвячений літературознавству, а саме – українським літературним об’єднанням та угрупованням.

         Особливістю даного видання є подання фактичного матеріалу про літературні угруповання та об’єднання, що діяли на території України, а також списків літератури, які можна використовувати для пошуку більш детальної інформації в залах Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки. Для зручності пошуку списки джерел розташовані після кожного  розділу посібника.

Посібник має додаток, де у формі таблиці викладені основні відомості про літературні угруповання та об’єднання України; звертаємо вашу увагу на той факт, що таблиця містить інформацію про сучасні діючі угруповання, час їх заснування, основну мету та представників даної організації.

Матеріал призначений учням та вчителям  шкіл, гімназій, ліцеїв, коледжів для підготовки до уроків, а також всім, хто цікавиться українським літературним процесом.

Кирило-Мефодіївське братство

         Кирило-Мефодіївське братство або Українсько-Слов’янське товариство св. Кирила та Мефодія – таємна політична антимонархічна організація, що виникла в Києві в середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845 – січні 1846 рр., проіснувала до березня 1847. Попередником Кирило-Мефодіївського братства був Київський гурток 1843-1845 рр. (П. Куліш, О. Навроцький, О. Маркович, Д. Пильчиков, В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров та ін.), засновниками якого стали: М. Гулак, М. Костомаров,  В. Білозерський. До товариства входили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Тулуб (дід письменниці Зінаїди Тулуб), Г. Андруський, М. Савич. У квітні 1846 р. членом Кирило-Мефодіївського братства став Т. Г. Шевченко. На початку 1847 р. число братчиків наближалося до ста. Можна припустити, що більшість була просто прихильною до ідей братства. Та й за даними слідства 1847 р., основу організації на кінець 1846 р. складало 12 осіб. Контакти учасників братства були у Чехії, Литві, Польщі, Білорусії, Росії. Кирило-мефодіївців об’єднували любов до України, її історії, мрії про самостійне існування кожного слов’янського народу на засадах парламентаризму, про слов’янську федерацію як рівноправне об’єднання незалежних держав. Політичні погляди Кирило-Мефодіївського братства виключали прояви авторитарності. Освіченість і християнська мораль були основою уявлень товариства про засади майбутнього ладу. Організація була певною мірою відображенням молодоєвропейського руху у розумінні ідеалів суспільного прогресу, висотою місії науки, освіти, мистецтва. Програмні положення товариства викладені у “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), автором якої був М. Костомаров, у “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”, що мав записку-пояснення, написану В. Білозерським, у відозві “Брати-українці!”, “Братья великороссияне и поляки!”. За доносом студента О. Петрова члени Кирило-Мефодіївського братства були арештовані і відправлені до Петербурга. М. Костомарова арештували в Києві у його помешканні, Т. Шевченка – на перевозі через Дніпро, П. Куліша і В. Білозерського – під Варшавою, М. Гулака – В Петербурзі і т. д. Документи слідчої справи склали 19 томів, особливо крамольним вважався рукопис “Закону Божого”, у якому зафіксовано уроки історії України у зв’язках із загальною історією людства на принципах високої духовності. Мова йшла, зокрема, про найтрагічніші сторінки історії – знищення козацтва й Запорізької Січі, поділ України між Польшею та Росією у XVII ст. Одна з причин нашої національної трагедії сформульована так: Україна “попала в неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно був, що ідол, що мучитель”. Кирило-мефодіївці були покарані без суду. М. Костомаров – роком одиночної камери у Петропавлівській фортеці та 8-річним засланням до Саратова (щоправда, там він міг займатися науковою роботою, а потім мати закордонні поїздки, працю в Петербурзькому університеті, можливості друку і т. ін.). Т. Шевченка покарали десятирічною солдатчиною в Оренбурзьких степах із забороною писати та малювати. П. Кулішеві визначили чотири місяці ув’язнення і заслання до Вологди, заміненою одразу ж Тулою, де перебував три роки і три місяці. М. Гулакові випали три роки ув’язнення, а далі – Сибір, зникнення з обріїв культурного і політичного життя, праця на посаді вчителя математики в одній із тифлінських гімназій. Студенти І. Посяда і Г. Андрузький були вислані до Казані для закінчення навчання у тамтешньому університеті. О. Маркович, О. Навроцький, В. Білозерський  потрапили на службу у віддалені російські міста. Уряд намагався не надавати розголосу цій справі, хоч приховати її було неможливо. Різною була реакція інтелігенції.

         Розгромом Кирило-Мефодіївського товариства було задано тяжкого удару по українському рухові. Однак, незважаючи на коротке, 14-місячне, існування та організаційну невикінченність, Кирило-Мефодіївське братство, його ідеї відіграли значну роль у розвитку не лише української, але і загальноєвропейської політичної та філософської думки.

Ганг Йонг-Сук. Кирило-Мефодіївське братство і питання сучасної української ідентичності / Ганг Йонг-Сук // Всесвіт. – 2003. – № 11-12. – С. 164-170.

Кирило-Мефодіївстке братство // Українська література у портретах і довідках. – К., 2000. – С. 140-142.

Кирило-Мефодіївське братство // Літературознавчий словник-довідник. – 2-в вид., випр. та доповн. – К, 2006. – С. 337-338.

Руська трійця

         “Руська трійця” – гурток західноукраїнської демократичної молоді, що діяв у 1833-1837 рр. у Львівській семінарії.

         Його назва утворилася від кількості семінаристів (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич), які склали ядро гуртка. До гуртка входили також А. Могильницький, М. Устиянович, І. Головацький, з ним підтримував зв’язки Г. Ількевич.

Членів гуртка об’єднувала ідея праці на ниві національної культури, зокрема відродження національної літератури в Галичині. Свою діяльність гуртківці розпочали з вивчення життя рідного народу, з широко запланованих фольклорно-етнографічних студій. Енергійні ентузіасти “руського слова”  були окрилені процесами становлення нової української літератури на Наддніпрянщині, романтичним піднесенням, що охопило сусідні західно- й південнослов’янські народи й символізувало їхнє національно-культурне відродження.

“Руська трійця” відчувала свій єдинокровний зв’язок із громадсько-освітніми діячами Східної України й намагалася все зробити, щоб зміцнити ці контакти, піднести рідне слово на високості, гідні великого народу. Девізом діяльності гуртківців став фольклорний образ “Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде”, взятий з пісень М. Максимовича. Літературно-художня діяльність гуртківців розвивається головним чином у романтичному річищі, її головні мотиви наснажені патріотичними ідеями. Ці твори, а також фольклорні матеріали гуртківці намагаються опублікувати у збірниках “Син Русі” (1833), “Зоря” (1934), проте ці перші дві спроби не здійснилися. Тільки 1837 р. в Будимі (тепер Будапешт) побачив світ альманах “Русалка Дністровая”, що започаткував становлення нової української літератури на Галичині.

Руська трійця // Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. – К, 1995. – С. 430-460.

Руська трійця // Жулинський М. Слово і доля: навч. посіб. / М. Жулинський. – К., 2006. – С. 60-72.

         Руська трійця // Новий довідник: українська мова та література. – К. : КАЗКА, 2004. – С. 252-253. 

Руська трійця // Українська література у портретах і довідках. – К., 2000. – С. 282-283.

Шашкевич М. Твори / М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. – К.: Дніпро, 1982. – С. 397.

Братство тарасівців

          Братство тарасівців – підпільна організація національно свідомого українства, основним ядром якого були письменники І. Липа, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, М. Вороний та ін., створена за ініціативою студентів Харківського та Київського університетів – І. Липи, Ю. Бейздренка, М. Базькевича, В. Боровика (Боровикова) у Каневі, на могилі Т. Г. Шевченка, наприкінці літа 1891. У Глинську вони ж склали свою програму, виголошену у березні 1893 р. у Харкові на Шевченкових роковинах і опубліковану тоді ж у Львівському часописі “Правда” під назвою “Profession de foi, або Визнання віри молодих українців”. “Тарасівці” заперечували пасивне українофільство, обмежене культурницькими завданнями, відкидали антиукраїнські по своїй суті тенденції російських народовольців та марксистів, аргументовано доводили шкідливу позицію космополитів (інтернаціоналістів), бо “коли народ розвивається вільно по свойому національному грунті, то тим самим він додає до загальнолюдського поступу”. Братство тарасівців обстоювало органічну єдність України в її етнічних межах, заявляючи, що завдяки моральній силі територіально почленованого народу “нас не можуть відірвати від галичан, ані галичан від нас”, послідовно обґрунтувало потребу природного функціонування української мови, трактованої  як “орган духа і виявляч психології народної” в усіх сферах національного та суспільного життя: “в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні”, прагнуло такого “ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій”, “ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце цілковитій національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, можливо, однаково забезпечених національно свідомих братів-працівників”. “Тарасівці” мали свої законспіровані осередки ( “п’ятки” ) у Харкові, Києві, Чернігові, Одесі, на Полтавщині, Кубані, в Криму, Молдові. Центром своєї діяльності вони планували зробити  Галичину. У 1892 р. в Києві під головуванням М. Міхновського відбувся таємний з’їзд Братства тарасівців, де мовилося про перехід товариства з організаційно-виховної стадії до безпосередньо політичного чину. Невдовзі на базі цієї організації, на так званій “Раді чотирьох”, у Харкові (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов) 1900 було створено Революційну українську партію (РУП), політичною настановою якої була стаття М. Міхновського “Самостійна Україна”, що стала програмою українського руху ХХ століття. В ній ідеї Братства тарасівців набули чітко увиразненої спрямованості “Одна, єдина, нероздільна, вільна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. За радянського режиму майже всі колишні “тарасівці” були репресовані, а діяльність товариства або замовчувалася, або зазнавала спотворено-фальшованого трактування.

Братство тарасівців // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 90.

Молода муза

“Молода муза” – це літературне угруповання українських письменників, що діяло у Львові протягом 1906-1909 рр. як клуб літераторів. До “Молодої музи” належали В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків.  Близьким до цієї групи були письменники: Ф. Коковський, М. Рудницький, О. Турянський, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, маляр І. Северин та ін. Друкованим органом “Молодої музи” був журнал “Світ”. Учасників об’єднувала орієнтація на модерністські тенденції в західноєвропейській літературі, забезпечення надмірної заангажованості літератури, ідея краси як іменентної властивості української душі, опозиція до міметичних форм мистецтва. Основні засади “Молодомузівців” були близькі творчим принципам М. Вороного, О. Олеся, М. Філянського та інших письменників, що гуртувалися навколо журналу “Українська хата”, де часто друкувалися поети-“молодомузівці”. Навколо засад раннього українського модернізму точилася полеміка між його прихильниками М. Євшаном, М. Сріблянським, А. Товкачевським та противниками – І. Франком, С. Єфремовим, Д. Лукіяновичем та ін. Ідеї “Молодої музи”, зокрема її символістської платформи, мали вплив на розвиток української поезії початку 20-х р. При “Молодій музі” діяло видавництво під одноіменною назвою, засноване 1906 р.

Дзюба І. Запрошення до Молодої Музи / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ / І. Дзюба. У 3 т. Т. 1. – К., 2006. – С. 548-556.

Молода Муза // Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн. Кн. 1 / За ред. В.Г. Дончика. – К., 1998. – С. 83-133.

Молода Муза // Історія української літератури ХХ ст. Кн. 1. 1910-1930. – К., 1993. – С. 44-45.

Молода Муза // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 460.

Молода Муза // Радзикевич В. Історія української літератури / В. Радзикевич. – Нью-Йорк, 1987. – С. 140.

Поети “Молодої Музи”. – К.: Дніпро, 2006. – 617 с.

Розсипані перли: Поети “Молодої Музи”. – К.: Дніпро, 1991. – 410 с.

Празька школа

         “Празька школа” – умовна назва (належить літературознавцеві В. Державіну) українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, творчість яких  відбувалася переважно у Подєбрадах та Празі (Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Левицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Ю. Липа, О. Ольжич, Олена Теліга, Галя Мазуренко та ін.), деякі з них жили у Варшаві до кінця Другої світової війни (Ю. Липа, Наталя Левицька-Холодна), у Мюнстері (Юрій Клен), О.Ольжич та О. Теліга загинули від рук фашистів, Ю. Липа – енкаведістів. “Празька школа” не мала ні статуту, ні програми. Тому ставлення до цієї назви – неоднозначне. Є. Маланюк, Наталя Левицька-Холодна заперечували існування “Празької школи”. Однак, попри їхні суб’єктивні  твердження, вона все-таки була, проявлялася в творчих рисах, спільних для її представників: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики. Деякі “пражани” друкувалися на сторінках часопису “Вісник”, за редакцією Д. Донцова, тому їх називали вісниківською квадригою (лат. quadriga– четвірка коней, запряжена водноряд): Є. Маланюк, О. Ольжич, Олена Теліга, Л. Мосендз. Пізніше до них приєднався Юрій Клен. Вони, поділяючи націоналістичні погляди Д. Донцова,  полемізували з ним, зокрема щодо вивільнення мистецтва з-під ідеологічної заангажованості (Є. Маланюк, Наталя Левицька-Холодна та ін.), щодо національної традиції (Ю. Липа).

Бернадська Н. “Празька школа” / Н. Бернадська // Українська мова та література. – 2000. – Число 39 (жовт.)

Дрозд Д. Смислове наповнення образу Ісуса Христа в творчості поетів “Празької школи” / Л. Дрозд // Дивослово. – 2005. – № 8. – С. 64-69.

Климентова О. Історико-літературний феномен “Празької школи” / О. Климентова // Дивослово. – 2003. – № 10. – С. 13-18.

Кривчикова О. Стилістична різноманітність “Празької школи” як віддзеркалення наукових пошуків / О. Кривчикова // Слово і час. – 2001. – №10. – С. 68-74.

Павлова О. Письменники “Празької школи” / О. Павлова // Культура і життя. – 1997. – 13 серпня.

Поети “Празької школи” // Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн. Кн. 1. / За ред. В.Г. Дончика. – К., 1998. – С. 214-222.

Поети “Празької школи” // Історія української літератури ХХ ст.Кн. 1. 1910-1930. – К., 1993. – С. 426-433.

Празька школа // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 558.

         Празька літературна група // Новий довідник: українська мова та література. – К. : КАЗКА, 2004. – С. 717.

Гарт

         “Гарт” – спілка пролетарських письменників, створена у 1923 році у Харкові. Очолював її В. Еллан (Блакитний). Статут проголошував “Гарт” як об’єднання письменників, “котрі стремлять до створення єдиної інтераціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості, поширенням комуністичної ідеології та переборюванням буржуазної, міщанської, власницької ідеології”.  Йшлося також про залучення до літературної творчості “пролетарських мас”. “Гарт” мав численні філії: у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Кам’янці та за океаном. Філії продовжували діяти і тоді, коли сама організація припинила існування у 1925 році. Членами “Гарту” були В. Еллан (Блакитний), К. Гордієнко, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Коряк, Г, Коцюба, І. Кулик, М. Майський, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, М. Тарновський, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Серед учасників “Гарту” спостерігалися розходження, пов’язані насамперед, із надмірним адмініструванням творчості, прямолінійним офіційним спрямуванням на “широкі маси”, на творення пролетарської літератури. Таких позицій не поділяв М. Хвильовий. У 1925 році “Гарт” розпався. Частина письменників на чолі з М. Хвильвим утворила ВАПЛІТЕ, інша пізніше пішла до організації ВУСПП.

Гарт // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 147-148.

Ланка

         “Ланка” – утворення київських літераторів, що утворилося у 1924 р. У 1926 році змінило назву на МАРС (Майстерня революційного слова). До угруповання входили письменники: В. Підмогильний, В. Івченко, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Я. Качура, Є. Плужник та ін. Друкувалися переважно в журналі “Життя й революція”. Як і “неокласики”, “ланківці” (“марсівці”) відкидали політичне пристосування, не піддавалися тиску з боку компартійних органів. Саме тому це об’єднання було ліквідоване у 1929 році, а його учасники репресовані протягом 30-х (Г. Косинка. Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.). Т. Осьмачка помер в еміграції (1962), М. Івченко – на Кавказі (1939). Б. Антоненко-Давидович впродовж 20 років перебував на засланні, а в 1956 був реабілітованим, але до кінця життя (до 1984) залишався “опальним”.

         Ланка // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 384-385.

ВАПЛІТЕ

         ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – письменницька організація, яка існувала у Харкові 1926-1928 роках. Виникла внаслідок розпаду спілки “Гарт”, у якій ще в 1925 році утворилася група М. Хвильового “Урбіно”, котра вбачала головне своє завдання у вдосконаленні художньої майстерності. На основі цієї групи і сформувалася ВАПЛІТЕ з орієнтацією на європейський рівень літератури, з відмовою від масовізму. Склад керівних органів ВАПЛІТЕ змінювався, але фактично організацію очолював М. Хвильовий. У листопаді 1926 року на загальних річних зборах було обрано новий склад президії. Президеном став М. Куліш, заступником – М. Яловий, секретарем – А. Любченко. Контрольну раду склали О. Досвітній, Г. Епик, П. Іванов, М. Йогансен,  Л. Квітко, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Лейтис, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, І. Сенченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Д. Фельдман, М. Хвильовий, М. Яловий, Ю. Яновський. Позиції М. Хвильового та “ваплітян”, заявлені під час дискусії 1925-1928 р., були піддані дискредитації у виступах компартійних лідерів (Й. Сталін, В. Чубар, Ф. Таран, Л. Каганович, Г. Петровський, А. Хвиля та ін.), партійних документах (“Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації”, червень 1926 р., постанова “Політика партії в справі української художньої літератури”, 1927 р.). Можливо з тактичних міркувань учасники ВАПЛІТЕ виключили М. Хвильового, М. Ялового та О. Досвітнього, а на своїх річних зборах у листопаді 1927 р. обрали до президії М. Куліша, А. Любченка, О. Снісаренка. Однак і це суттєво не допомогло: внаслідок ідеологічних переслідувань 28 січня 1928 року ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск.

         ВАПЛІТЕ // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 102-103.

Неокласики

         “Неокласики” – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, перекладачів та літературознавців 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі шанували талант, поціновували літературу за іманентними художніми критеріями, не визнавали позамистецьких пробільшовицьких структурувань ( “Плуг”, “Гарт” та ін.). Їх об’єднувала система світосприйняття, позначена рисами “аристократизму духу” і творчого інтелекту, тяжінням до гармонії між раціональною сферою та почуттями, до високої культури мислення та поетичного мовлення. Звідси – їхне захоплення досконалістю античної лірики, філігранністю французьких "парнасівців“, доробком російського “срібного віку”, що поєднувалося з інтересом до української класики, до розбудови національної культури. Своїми творами “неокласики” спростовували закиди вульгарної критики (Б. Коваленко, Д. Загул, Я. Савченко та ін.) у ніби то їхній відстороненості від дійсності, яку вони не сприймали у заангажованій інтерпретації, не дозволяли собі фальшувати перед великою Правдою трагічного національного відродження. Свідчення цьому – навіть елітарні поезії М. Зерова (“Обри”, “Київ з лівого берега” та ін.), а такий його сонет як “Pro domo”, мав початкову назву “Молода Україна” і містив у собі естетичну програму ренесансної України. Виповнена могутнім життєлюбством і тогочасна лірика М. Рильського, який прагнув гармонії людської душі та природи. Справжня сучасність, відмінена від більшовицької схеми з її класовою ненавистю, нав’язуваної силоміць мистецтву, промовляла в поезіях М. Драй-Хмари, П. Филиповича, а пізніше –  О. Бургардта (Ю. Клена). “Неокласикам” було затісно в античних пейзажах, які вони накладали на київські краєвиди. Вони почувалися незручно навіть у близьких їм версифікаційних канонічних формах. Зокрема, М. Зеров намагався, аби його сонети “зберігали звичайну розмовну інтонацію”, не полишаючи свого креда “класична класика і контур строгий”, прагнув узаконити “саме недодержанність і зрив”. Дослідники підмітили музичну стихію в дусі символізму у ліриці М. Драй-Хмари, романтичний пафос у П. Филиповича. Тому термін “неокласики” потребує коректив і відмежування від терміну “неокласицизм” як адекватній українській літературній ситуації та ментальній свідомості.  Вони творили не з позицій “чистого класицизму”, на чому наголошував М. Зеров, підкреслюючи термінологічну неточність поняття “неокласиків”, радячи брати це поняття в “лапки”. М. Рильський також вказував на специфіку цього поняття, “випадково” припасованого до групи інтелектуальних поетів, які гуртувалися спочатку довкола часопису “Книгар”, а згодом – видавництва “Слово”. Попри те, воно має право на  існування, тому що відображає конкретно-історичне явище в еволюції українського письменства 20 х р. ХХ ст. у вигляді, так би мовити, некласичної “неокласики”, будучи одним з проявів своєрідної нашої літератури. Київські “неокласики”, незважаючи на відсутність власної літературно-мистецької  школи (чи течії), здійснювали естетичну програму духовного оновлення художньої свідомості. Деякі критики (зокрема, Ю. Шерех) вважали, що “неокласики” як поетичне явище “виродилася” у 20-ті. Однак літературна діяльність довела невичерпні можливості цього стильового явища. В період МУРу В. Державін (як теоретик) та поети Ю. Клен  і М. Орест дотримувалися платформи “неокласиків”. Ця традиція продовжувалася пізніше на Американському континенті (Михайло Орест, Б. Кравців, С. Гординський, Б. Олександрів та ін.). Найпослідовніше запроваджував принципи “неокласицизму” І. Качуровський (зб. “В далекій гавані”, 1956; “Пісня про білий парус”, 1971; “Свічадо вічності”, 1990), поєднуючи технічну досконалість та версифікаційну витонченність з гострим чуттям історичного процесу.

         Бондаренко Л. “ми самотою йдем по хвилі біографій” / Л. Бондаренко // Українська література в загальнооствітніх школах. – 2000. – №1. – С. 29-33.

         Кудряшова М. Образ України в творчості неокласиків / М. Кудряшова // Дивослово. – 1998. – № 4. – С. 6-8.

         Лощинська Н. “Червоний шлях”: неокласики / Н. Лощинська // Дивослово. – 1999. – № 6. – С. 8-10.

Неокласики //   Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 490-491.

Неокласики // Новий довідник: українська мова та література. – К. : КАЗКА, 2004. – С. 709-711.

Спілка письменників України (СПУ)

         Спілка письменників України (СПУ) – літературна організація України, яка об’єднує письменників, літературних критиків, літературознавців, створена в 1934 р. як складова Спілки письменників СРСР. Мала назву СРПУ (Спілка радянських письменників України). Вищий орган СПУ – з’їзд, виконавчий – правління. В різні часи СПУ очолювали  І. Кулик, А. Сенченко, О. Корнійчук, М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, В. Козаченко, П. Загребельний,   Ю. Мушкетик, нині – В. Яворівський. Вона розгалужена на обласні організації, має власне видавництво (“Український письменник”), періодичні видання  (“Літературна Україна”, “Вітчизна”, “Київ”, “Дзвін”, “Березіль” та ін.). Створена як провідний канал  так званої політики партії в галузі художньої літератури, СПУ однією з перших у 80-ті роки розгорнула активну діяльність, спрямовану проти втручання компартії у духовну сферу, у художню творчість, стала одним з осередків національного відродження та розбудови незалежної Української держави.

         Спілка письменників України // Літературознавчий словник-довідник. – 2 е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 638.

Мистецький Український Рух

         МУР (Мистецький Український Рух) – об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися у таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. Засноване в 1945 р. у м. Фюрт (Німеччина). За час існування відбулися три з’їзди (1945, 1947 і 1948) та кілька конференцій. Головою об’єднання був У. Самчук, заступником Ю. Шерех (Шевельов). Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з Радянської України, західно-українських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехо-Словаччини та Польщі) спричинила розбіжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об’єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою була висунута ідея “великої літератури”, яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. Широкого резонансу набула також розроблена в цьому річищі концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха (Шевельова). Незважаючи на розбіжності в ідеологічних та естетичних поглядах, МУР об’єднав основні мистецькі сили еміграції. До нього входили: О. Бабій, І. Багряний, Докія Гуменна, В. Домонтович (Петров), Ю. Косач, І. Костецький, Б. Кравців, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка та ін. Хоч об’єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, все ж у різних містах вийшли по одному або кілька чисел журналів “Арка”, “Заграва”, “Хорс”, три випуски збірника “МУР” та одноіменний альманах. Твори “мурівців” виходили також у “Малій бібліотеці МУРу”, видавництві “Золота брама”. Об’єднання припинило існування у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни.

Мистецький український рух // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 471.

“Нью-Йоркська група”

         “Нью-Йоркська група” являє собою групу українських еміграційних поетів, що виникла в середині 50-х років ХХ століття як співдружність митців, об’єднаних спільними поглядами на творчість, як можливість якомога повнішого самовияву творчої індивідуальності митця. Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в інших країнах. До неї відносять Б. Бойчука, Женю Васильківську, Патріцію Килина, Б. Рубчака, Емму Андієвську, Ю. Тарнавського, Віру Вовк. Датою народження групи її засновники вважають 21 грудня 1958 року, коли під час дружньої бесіди в кав’ярні виникла назва групи й були намічені плани періодичного видання “Нові поезії” та видавництва. Поети “Нью-Йоркської групи” в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій у світовій літературі. Склад групи змінювався. Женя Васильківська та Патріція Килина з часом відійшли від літературної творчості, натомість до групи “примкнули” поети молодшого покоління: Ю. Коломієць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. Нині про “Нью-йоркську групу” можна говорити як про історико-літературне явище, які деякі дослідники, зокрема Я. Розумний, співвідносять з творчістю українських поетів-шістдесятників.

         Колесниченко-Братунь Н. Поетична тріада Нью-Йоркської групи / Н. Колесниченко-Братунь // Дзвін. – 1993. – №1. – С. 131-135.

         Нью-Йоркська група // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 500.

         Поети “Нью-Йоркської групи”: антологія / Упор. О. Г. Астоф’єв, А. О. Дністровий. – Х. : Ранок, 2003. – 288 с. – (“Програма з літератури”).

         Ткачук М. Нью-Йоркська група поетів / Т. Ткачук // Українська мова і література. – 2000. – № 40 (жовт.). – С. 1-5.

Фасоля А. Зустрічі із поетами Нью-Йоркської групи: урок-круглий стіл: 11 кл. / А. Фасоля // Урок української літератури. – 2006. – № 5-6. – С. 44-48.

Фисюк О. Екзистенціальні мотиви в творчості поетів “Нью-Йоркської групи” / О. Фисюк // Українська мова та література в школі. – 2000. – № 3. – С. 59-60. 

“Слово”

         “Слово” являє собою об’єднання українських письменників в еміграції. Ідея створення його народилася під час наради літераторів 26 червня 1954 року в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація “Слово” була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957 року. “Слово” є продовженням основних принципів свого попередника – МУРу. Об’єднує українських письменників із багатьох країн з метою сприяння розвиткові незалежного письментства, літературно-мистецької критики та зв’язку літератури з читачем. До членів-засновників об’єднання належали: Емма Андієвська, І. Багряний, Віра Вовк, О. Зуєвський, І. Керницький, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Вадим Лесич, Б. Кравців, Є. Маланюк, Б. Нижанківський, Яр Славутич, О. Тарнавський, Ю. Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 р. головою “Слова” був Г. Костюк, потім – О. Тарнавський, а після його смерті, у 1992 році – Ліда Палій. Об’єднання періодично проводить з’їзди, в яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 р. “Слово” видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія – альманах “Нові обрії”. Члени “Слова” брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між “Словом” і Спілкою письменників України.

         “Слово” // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 631.

“Слово” – об’єднання зарубіжних українських письменників // Київський вісник. – 1994. – 7 квітня.

         Фасоля А. Об’єднання  українських письменників “Слово”: пошук координат триває / А. Фасоля // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 6. – С. 8-13.

Шістдесятники

         Шістдесятники – це творче молоде покоління 60-х років ХХ ст., сформоване в період тимчасового “потепління” радянського режиму, осудження сталінізму та часткової реабілітації деяких представників “розстріляного відродження”. Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; “пролісок” у Львові, 1961 тощо), це явище невдовзі перетворилося на опозицію владним структурам, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше, найяскравіше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усвідомлення тяглості національних цінностей. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Голобородька, та інших поетів. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу у 50-ті (Д. Павличко, Ліна Костенко), або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х років (Б. Олійник, В. Забаштанський). Термін “шістдесятники” стосується також представників інших літературних родів та жанрів – прозаїків Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Міняйла, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука та ін., літературних критиків та літературознавців І. Дзюбу, І. Світличного, Михайлини Коцюбинської, В. Іванисенка, та ін., публіцистів В. Чоновала, Ю. Бадзя та ін. У межах шістдесятників не спостерігалося ні стильової ні ідейної одностайності. Коли одна частина сподівалася на ілюзорне оживлення соціалістичного реалізму, поділяла комуністичні догми, то інша – вивільнилася з-під їх засилля, знаходячи їхні цінності саме в мистецтві. Це властиве творчості В. Голобородька, М. Воробйова, С. Вишенського, М. Григоріва, В. Кордуна – представників так званої київської школи. Стосується це і творчості дисидентів (В. Стус, І. Світличний, І. Калинець, М. Осадчий, Є. Сверстюк та ін.), переважна частина яких на початку 60-х входила до гурту І. Світличного, що відразу став культурним та духовним осередком відроджуваного українства. Тут закладалися принципи гуманістичного змісту та національного значення, які потім були використані у діяльності Гельсинської спілки (1976), готували грунт для проголошення незалежної України. Тому дисиденти зазнавали постійних репресій, а “в’язнична поезія”, словами М. Осадчого, стала “альтернативною до офіційної літератури соціалістичного реалізму”. Творчість шістдесятників мала вплив і на представників старшого покоління, зумовлюючи оновлення їхнього доробку (М. Рильський, М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, І. Муратов та ін. ).

         Бердиховська Б.  Шістдесятники – бунт покоління / Б. Бердиховська // Українська мова та література. – 2006. – 14-15 квітня. – С. 3-11.

         Василишин Я. Домінанта національного в боротьбі шістдесятників / Я. Василишин // Дивослово. – 2003. – № 12. – С. 16-17.

         Захарчук І. Досвід війни у художній свідомості шістдесятників / І. Захарчук // Дивослово. – 2007. – № 6. – С. 42-48.

         Зборівська Н. Шістдесятники / Н. Зборівська // Слово і час. – 1999. – № 1. – С. 74-80.

         Зборівська Н. Стильовий портрет шістдесятництва / Н. Зборівська // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 26-42.

         Касьянов Г. Шістдесятники / Г. Касьянов // Касьянов Г.  Незгодні: українська інтелігенція у русі опору 1960-80-х р. /  Г. Касьянов. – К., 1995. – С. 12-31.

         Квітневий В. Провісники національного відродження / В. Квітневий // Дзвін. – 2003. – № 4. – С. 135-140.

         Коцюбинська М. Епістолярна панорама шістдесятих / М. Коцюбинська // Київська старовина. – 2000. – № 2. – С. 71-83.

         Кріль Н. Сузір’я яскравих зірок на тлі тотальної незгоди: [шістдесятники в контексті своєї доби] / Н. Кріль //   Дивослово. – 2005. – № 5. – С. 2-8.

         Пахльовська О.  Українські шістдесятники: філософія бунту / О. Пахльовська // Сучасність. –  2000. – № 4. – С. 65-84.

         Ромащенко Л. Проблема історичної пам’яті в творчості шістдесятників / Л. Ромащенко // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 45-52.

         Тарнашинська Л. Шістдесятництво: філософія покоління як “публічна свідомість” / Л. Тарнашинська // Сучасність. – 2005. – № 4. – С. 105-117.

         Тарнашинська Л. Українські шістдесятники: аберація явища у постмодерністському прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і час. – 2006. – № 3. – С. 59-71.

Тихолоз Б. Поети-шістдесятники / Б. Тихолоз // Усе для школи: українська література: 11 клас. – Вип. 5. – 79с.

         Хто є  шістдесятники? // Українська мова і література. – 2003. – Число 16, квіт. – С. 4-6.

         Шістдесятники // Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид., випр. і доповн. – К., 2006. – С. 727-728.

         Шістдесятники // Новий довідник: українська мова та література. – К. : КАЗКА, 2004. – С.780-802.

Список використаної літератури

1.    Літературознавчий словник-довідник. – 2-е вид. випр. і доповн. – К.: Академія, 2006. – 752 с. – (Nota bene).

2.    Невінчана Н.В. ГДІ або Готуйся до іспитів: українська література / Н. В. Невінчана. – К.: Майстер-клас, 2007. – С. 157-166.

3.    Українська література у довідках і портретах: давня література – література ХІХ ст.: довідник. – К.: Либідь, 2000. – 357 с.

         Додаток 1

Українські об’єднання, угруповання, школи